Без води, як відомо, і ні туди, і ні сюди, а якщо говорити по міське господарство, то її централізоване постачання, по суті, й відрізняє місто від села. А конкретно — характеризує рівень благоустрою населеного пункту, його пожежну та санітарну безпеку, культурний рівень населення, пише chernigiv-future.com.ua.
Що можна сказати в цьому плані про Чернігів? На жаль, доводиться визнати, що хоча місто і розташоване на берегах двох річок, до останньої чверті XIX ст., тут були серйозні проблеми з водопостачанням. Поговоримо про те, як вирішували в Чернігові цю проблему і коли в місті з’явився водогін.
Чоботар без чобіт
Незрозуміла, на перший погляд, ситуація з поганим постачанням питної води у Чернігів, що буквально стоїть на воді, має своє пояснення. Зокрема, те, що річки, як такі навряд чи можуть вважатися надійним джерелом її постачання, адже їх чистота, навіть у “допромислові” часи, була поняттям відносним.
Якщо ж говорити про криниці, то в Чернігові з цим завжди було складно. Так, під кінець XIX ст. колодязів у місті було не більше півтора десятка, з яких лише одна третя давала якісну питну воду.
До всього, дефіцит води ще й ускладнював протипожежну ситуацію в місті, адже в випадку надзвичайної ситуації доводилося возити воду в діжках, що було незручно та неефективно.
Саме тому у лютому 1872 р. Міська дума Чернігова звернулася до тодішнього МВС з питання фінансування розвідувальних робіт з пошуку підземних вод. На що, в кращих традиціях наших часів, міністерство “відписалося” та порадило депутатам звернутися по допомогу до приватних осіб.
Зауважимо, що вся ця бюрократична тяганина тривала 2 довгих роки, аж поки у квітні 1875 р. місцева влада не підписала договір зі шведським інженером Лаурелем, який забов’язався побудувати в Чернігові водогін в найкоротші терміни
Нема лиха без добра
Здавалося б, справу було зроблено, але, коли дійшло до реалізації проекту, іноземний спеціаліст не впорався із завданням, і Міська дума розірвала з ним договір. А оскільки охочих братися за цю роботу більше не було, Чернігів знову почав випрошувати гроші у МВС. І врешті решт в столиці не витримали й погодилося відшкодувати місту 25 тис. руб.
Ще одним позитивним моментом у побудові чернігівського водогону стало відкриття, у 1875 р., у верхів’ях Стрижня, великих запасів артезіанської води, яку до пори, до часу поставляв у місто водовозний обоз. Таким чином, містяни перестали брали воду з річок, що відчутно покращило епідеміологічну ситуацію в Чернігові.
Що ж стосується проекту водогону, то він кілька разів змінювався. Так, спочатку планувалося подавати воду у ємність, встановлену в центрі міста, побудувати 6 водозаборів та водокачку. Але ця ідея виявилася дуже дорогою, тому у 1879 р. дума прийняла спрощений варіант, відмовившись від дренажу, 3-х водозаборів та водонапірної вежі. Зауважимо, що навіть в цьому випадку витрати склали понад 70 тис. руб.
Перший етап робіт завершився у 1883 р., коли вода пішла по трубі до вул. Гончої ( Горького), звідки вона попадала у міську мережу. Водозабори, відповідно, знаходилися — на Базарній, Олександрівській площах та у Берізках.
А закінчили будівництво водогону у 1897 р. освяченням та урочистим відкриттям водонапірної башти.
***
На початку XX cт. чернігівський водогін забезпечував водою мешканців 11 вулиць, але її і далі возили у діжках і продавали по ціні 25 коп. за 100 відер.
У жовтні 2013 р. Міська дума розглянула питання про постачання води до околиць Чернігова, але цей проект так і залишився на папері — Перша світова та Громадянська війна внесли свої корективи в плани влади та відстрочили цю подію на десятиліття.
